.png)
Евакуації проходять по-різному. Часом все відбувається спокійно, за планом. Інколи складно, з неочікуваними і неприємними проблемами. Не раз і не два траплялося, що тільки РЕБ рятував екіпаж і людей, котрих ми вивозили, від неминучого.
Однак, подеколи волонтери стикаються із ситуаціями, про які тільки і скажеш: і сміх і гріх.
Увечері 07.01.2024 року росіяни атакували ракетними комплексами С-300 центр селища Великий Бурлук. Унаслідок серед іншого було пошкоджено будівлю районної психіатричної лікарні.
Тож наступного ранку три евакуаційні екіпажи Громадською організацією «ЦНГД «Волонтер-68» спільно з двома екіпажами Гуманітарної місії «Проліска» вирушили майже за двісті кілометрів на порятунок пацієнтів лікарні.
Бурлук татарською означає «болото» чи «багно», а в межах Міської Великобурлуцької громади крім Великого містяться також Малий, Нижній, Новий, Середній (колишній Большой) Бурлуки. Та не болото чи багно від початку обтяжували здійснення цього непростого завдання, а двадцятиградусний мороз і розбиті дороги чи точніше їх відсутність. На додачу в кількох автівках зламалися пічки, так що перебування в них більше нагадувало не зовсім добровільний тест на виживання.
Другим ускладненням, і сказати б трохи фантасмагоричним, стало те, що після удару росіян по селищу пацієнти якімось дивом розбагатіли на таку кількість алкоголю, що в евакуаційні автомобілі прийшлося заносити не тільки лежачих.
Іншим випробуванням для екіпажів стала боротьба з різноманітними і вкрай вибагливими проявами делірію у підшефних уже під час подорожі до Харкова.
В дотик до цього постала важко розв’язувана проблема ходіння до вітру (зокрема, і в тому сенсі, що вітер був справді шквальний). Ця потреба нагадувала про себе приблизно кожні п’ятнадцять-двадцять хвилин та генерувала черговий виклик для волонтерів, а саме не легку задачу ескортувати наших гіперактивних пасажирів зворотно до автівок. Адже ті за всяку ціну намагалися сумістити відправлення нужди з різними не конче притаманними цьому актові діями, межи яких пробіжки підшефних у цілковитій темряві та непередбачуваних напрямках доставляли найбільше клопоту.
Наш рейс, безумовно, залишиться в пам’яті його учасників. Він був максимально зимним, небезпечно повільним через вірогідність атак з повітря і доволі нервовим з огляду на особливості та стан евакуйованих.
Евакуація тривала тринадцять годин, з яких три години ми діставалися до Великого Бурлука, дві години розміщали евакуйованих по екіпажах і решту часу повільно, із зупинками сунули до місця призначення. Але ми таки вивезли усіх двадцятьох потерпілих від російського удару пацієнтів психіатричної лікарні, серед яких було двоє лежачих.
Попри свою драматичність ця пригода висвітлила одну з найцінніших рис волонтерської вдачі, - чим більш неподоланними виглядають перепони на шляху виконання завдань, тим дальше відсуваються горизонти можливого для волонтера.
